Село Велике Вербче Сарненського району Рівненської області.
Перша письмова згадка 1577 року (джерело «Словник географічного Королівства Польського та інших країв слов’янських», Варшава 1880 – 1902 Том 1 – 6).
За переказами старожилів село розташовувалося в урочищі «Селище». Це було до вторгнення монголо-татар, які потім згодом його знищили. Велике Вербне – одне з найдавніших сіл України. Поселення на території нашого краю були вже 40тис. років тому. Про існування стоянок первісних людей свідчать речові джерела з Примищ, Селищ, Байдака. В селі Велике Вербче до 200 урочищ , назва кожного – це цікава сторінка життя односельчан.
Люди тим часом поховались в густі верболози, що росли на березі річки Мельниці, невдовзі цей куточок назвуть «Давиди», на честь коваля з таким іменем. Давид жив на околиці села. Коли налетіли ординці, він не встиг сховатися, до убогої хатини зазирнув татарин. Коваль убив його сокирою. Срібло, золото, награбоване ворогом, Давид забрав і пожертвував на будівництво церкви. Урочище «Давиди» було дуже заболоче­не, навколо нього росло багато лози. Ту лозу люди ламали і скручували у верчі (як цифра 8).
Коли село розширило свої межі, то на його чолі стали старшини. За великі верчі потрібно було платити більше грошей, а за малі – менше. Існує припущення, що саме від цього пішла назва села Великі Верчі. З часом його стали називати Велике Вербче, очевидно від верб, що густо росли біля річки Мельниці і її приток Бойчиці, Ставчини, Вишеньці, і Камінки.
«Де верба – там вода» – говорять односельці. Верба допомагала відшукувати людям місце для майбутньої криниці, і вода в ній завжди була холодною і смачною. Замріяний поліський край подарував селу чудову назву.
В окрузі виникли хутори Митвиця, Рабійки, Лопушки. В середині ХVІст. Хутори з’єднали в одне місце, сюди перенесли село з Селищ і назвали нове село „Велике Вербче». В ХVIIст.
Після запровадження кріпацтва село різко змінило свій вигляд. Були вирубані садки, дороги перемістилися на 80 м. на північ. Тепер хатки (курні напівземлянки) стояли тільки з південної сторони дороги, вікнами на північ. 1861р. селяни не вийшли на панщину. Зібрались на майдані біля церкви, читали і обговорювали царський маніфест про відміну кріпацтва. Панський прикажчик врізавсь конем в гурт людей і почав бити їх нагайкою. Селяни потягли його до річки і скинули з мосту разом з конем.
Дружньо і сміливо відстоювали селяни церкву, коли поляки висвячували її з Православної в Уніатську, та сили були нерівні, а селяни жорстко покарані. Двічі село спустошували такі хвороби як чума, холера, тиф. Прізвища теперішніх односельців і перекази старожилів, свідчать про те, що село після епідемічних хвороб відновлювалося за рахунок переселенців з інших регіонів і республік. Так за річкою було поселення німців, за Красовкою сім’ї Литвинів, а в Набійках – євреїв і поляків.
В кінці XIX ст. в селі була корчма, олійниця, чохрайня, церква, церковно-приходська школа, водяний і вітряний млин. За 2 км. від села проходить залізниця. На Заліссі, Зиновці і Борках були печі для переробки смоли.
1918р. селяни розгромили панський маєток в Бутейках.
Мужньо боролись наші земляки на фронтах під час Великої Вітчизняної війни.
У 1948р. в селі був створений колгосп "Шлях до комунізму" пізніше перейменований в колгосп "Перше травня".