Наш край люди заселяли з давніх давен, про що свідчать
кургани в окрузі степаньщини. Численні знаряддя праці людей кам’яного віку в
урочищі Борки та Переспа, а також монети XV-XVI ст. знайденні на території села
являються німими свідками тих прадавніх часів.
Так як історичних згадок про заснування села Бутейки не знайдено то його
історію можна відтворити за легендами та переказами які дійшли до наших днів
переходячи із уст в уста від дідів та прадідів. Спираючись на архівні документи
можна побачити, що село існувало вже у середині XVI ст., а до ХХ ст. починаючи
з 1557 року згадується у різних історичних літописах десятки разів. Тож історія
села цікава не рідко трагічна та захоплююча.
У ті далекі часи наш край дуже часто спустошували татари, і найбільше від цих набігів потерпало місто Степань. Містом на той час володіли князі Острозькі. Люди старались поселятись подалі від великого міста, ховаючись від панського гніту і татар в дрімучих лісах та болотах. Отак і виникло невеличке поселення, яке тягнулось понад р. Чапелькою від ур. Гарлінка до ур. Броду. Хатинки були невеличкі та низенькі, криті очеретом. В одній половині жили люди, в другій – худоба та птиця. Посеред кімнати стояла піч, виліплена з глею, димаря в тодішніх хатинах не було, дим на вулицю виходив через отвір у покрівлі. За підлогу слугував шар глею.
За піччю стояло дощане підвищення, яке називали полом: заслане воно було сіном чи очеретом, а поверх лежали – овечі та телячі шкури. Такий піл служив місцем сну та відпочинку. Біля єдиного віконця стояли стіл та лавки чи ослони, коло печі тіснились дерев’яні цебри та відра, над припічком висіли дерев’яні черпаки та ложки, на припічку стояли різні за розмірами глиняні горщики та макітри. Зимою селяни одягались в одяг із овечих, козячих чи телячих шкур, а на ноги була одна обувка на круглий рік, це постоли із лозової кори. Годувались люди з лісу, де було повно дичини, ягід та грибів, а також з двох річок, які обгинали село з двох сторін та зливались в одне русло неподалік; у них було безліч риби. А щоб здобути кусок хліба, селянам приходилось відвойовувати у дрімучих лісів клаптики землі. Це маленьке поселення, сховане від світу болотами та лісами, жило тихим розміреним життям, як жила сама природа.
Але одного дня кінський тупіт та дикі крики вершників з шаблями та списами сколихнули цей одвічний спокій. Нападники зі звірячим виразом обличчя рубали шаблями, кололи списами і старих і малих, залишаючи тільки молодих, яких забирали в полон. Покидаючи вирізане село, татари побачили хлопчика, який вибіг із хати на вулицю. Вони вернулись, щоб убити дитину, але, позаглядавши по закутках, нічого не знайшли. Тоді вони посипали по хаті піском, бо ж їм стало цікаво, куди могла подітись дитина, а самі зробили вигляд, що покидають село. Хлопчик вибіг знову і знову сховавсь у хатинці, і тоді варвари по свіжих слідах знайшли дитину під припічком, витягли на вулицю, підкинули в гору і розрубали шаблею навпіл.
Після цієї трагедії в живих залишився тільки один хлопець, який пас корови біля річки. Щоб врятуватись від смерті, він пірнув у воду, заховавшись під лататтям, а дихав через трубку із очерету. Тільки так вдалося йому вижити.
Лишившись сам один серед спаленого і винищеного села, він пішов у сусіднє село за порадою та допомогою. Всі його жаліли і співчували. Кожен господар готовий був розділити з ним своє житло і кусок хліба. Але хлопець всім відказував одне і теж: „Бути селу! Нехай що, а Бути селу!” Прийшов він на місце теперішнього села і тут збудував хатинку, знайшов собі дівчину, і так почалось розбудовуватись село спочатку. А звали того відважного хлопця Лукою. Підростали у них діти, на яких казали Лучки. Так і пішов рід Лючків, який ведеться і до наших днів, теперішнє їхнє прізвище Давидюк. Біля Луки згодом поселились родини Гочів та Кокор, ці три роди і є засновниками села. Люди з сусіднього поселення добре запам’ятали слова Луки: „Бути селу”, тож людей з цього села називали бутейцями, звідси і пішла назва села Бутейки.
Давним-давно, коли річки кишіли від риби, а в лісах водилась не переводилась різноманітна дичина, а влітку ще й гриби та ягоди, маленьке поліське село не раз ставало здобиччю для всіляких загарбників.
Жив у тому селі багатий чоловік, була в нього донька-красуня. Покохала донька не рівню собі, а бідного сироту Луку. Красень був Лука, високий, ставний, до роботи беручкий, мисливець найкращий у селі, полюбила його донька багатія, та й він щиро покохав красуню. Вирішили вони удвох піти до батька Таннусі і просити дозволу на одруження. Прийшли, впали на коліна: „Благословіть нас, тату”. Насупився багатій, не таку пару він хотів для єдиної дочки, але що зробиш, пообіцяв колись Таннусі що віддасть її за кого вона схоче. Довго думав батько, щоб таке сказати, щоб і не відмовити, але щоб і шанс якийсь залишився віддати доньку за другого, теж заможного.
- Не відмовляю я вам, але й ти, Лука, повинен не з пустими руками прийти в свати до такої дівчини. Вполюй 10 куниць, та, дивись, щоб жодна шкурка не була пошкоджена стрілою, попасти треба точно в око. А тоді приходь зі шкурками, тай будемо гуляти весілля.
Що ж робити ? Прийшлось погодитись. Лука надіявся, що справиться із завданням, бо мисливець він був неабиякий. На другий день провела Таннуся Луку до лісу, попрощались вони, навіть не підозрюючи, що прощаються навіки. Трохи довго ходив лісами Лука, поки виконав складне завдання майбутнього тестя. Окрилений спішив додому мріяв обійняти красуню Таннусю, назвати її своєю дружиною. Ось-ось село, ось знайомий гайок, а там місток через річку і він вдома. Але що це ? Замість рідного села, ошатних хатинок – велике згарище. Село спалили татари-кочівники, молодь забрали в полон, старих та маленьких дітей повбивали, а село спалили вщент.
Знайшов Лука місце, де була його хата, впав на коліна тай гірко заплакав, бо зрозумів, що вже ніколи не побачить коханої дівчини, не побачить людей, з якими прожив своє недовге життя.
Що ж робити ? Куди податись ? Недовго думав юнак, встав, витер сльози і сказав: „Все одно бути цьому селу, бути !”
Пішов Лука у сусіднє село, влаштувався там працювати наймитом, заповзятий та наполегливий, беручкий до всякої роботи, він припав до душі жителям села, тай дівчата були не байдужі до вродливого і роботящого хлопця. Вподобав і Лука собі дівчину. Хоч не дуже багата була, але добра, працьовита, веселої вдачі. Полюбила вона Луку, вирішили одружитися, але Лука сказав, що ожениться тільки на тій дівчині, яка згодна піти за ним на згарище, що залишилося від сусіднього села, побудуватися там і оселитися назавжди. Дівчина не довго думала і одразу дала згоду. Справа була тільки за її батьками. Молодята боялися іти до батька просити згоди на одруження, але все таки наважилися. На щастя, батьки не відмовили, та й пообіцяли майбутньому зятеві допомогти будуватися. Родина у нареченої була велика, то й хатину звели досить швидко. Поселилися Лука та Настя, стали жити-поживати, добра наживати. Незабаром діти пішли у них, повиростали та й теж почали одружуватися. Кожній дочці та сину Лука допомагав будуватися, помаленьку село розросталося, люди охоче поселялися у цій чудовій місцевості, де гарно росла городина, у лісах була всіляка звірина, гриби, ягоди, на луках цілющі трави, а в річках було повно риби.
Лука постарів, на його дітей і внуків почали казати „лучки”, а він радів і посміхався в сиві вуса: „Бути селу, бути, ось вони мої Бутейки...”
І тепер в селі Бутейки, немов відлуння сивої давнини, проживає сім’я і її нащадки, на яких кажуть „Лючки”, „лючківський”. А, може, то прапраправнуки нашого героя Луки.
Лука пам’ятав як варвари знищили село і щоб такої трагедії не повторилося він вирішив бути не тільки хліборобом, але й стати вправним воїном. Багато часу він віддавав тренуванню стрільбі із лука, тож через декілька років він міг поражати цілі на дуже великій відстані. І ось одного дня знову налетів загін татар на маленьке поселення заховане лісом. Лука будучи воїном знав що потрібно робити в такій ситуації. Він миттю виліз на високого з густим гіллям дуба, на якому завжди були приготовлені лук та стріли. Одну за одною випускав він стріли і кожна поражала ворога прямо в серце. Варвари не зрозумівши звідки летять стріли, вирішили що то небо карає їх і в паніці покинули поселення.
Втікав цар зі своєю охороною від татар, це було так давно, що вже й ніхто не пам’ятає, чи то литовський був цар чи польський, чи російський. Втікаючи від переслідувачів під прикриттям лісу потрапили вони у болото в якому потопились царські коні і до сьогодні це місце називається Конотопами. Але золоту царську карету вдалося витягти із болота і понесли її воїни на руках разом із царем. Згодом потомились і стали на відпочинок на рівнинному місці, ту місцину люди стали називати Малим Пляцом. Але тут втікачі довго не затримались, бо вже чувся кінський тупіт копит переслідувачів. Пробравшись по болотистому лісі ще декілька кілометрів цар вирішив перепочити на гарній та рівній як плац галявині. І до сьогодні це місце люди називають Великим Пляцом. Поки цар відпочивав невеликий загін пішов на розвідку місцевості. На одній із галявин вони побачили безліч кіз, що паслися у густій траві, відтоді ця галявина назвала назву Козлова Нивка. Вбивши декілька кіз із луків слуги приготували гарний обід, після чого всі вирушили в дорогу. Через деякий час цар вирішує йти далі пішки, а карету, як дуже важку і незручну ношу вирішив закопати на примітній галявині. І до цього дня це місце називається Скарбова Нива. Після цього цар і своїм нечисленним загоном почав швидше пробиратись до мурів Степанської фортеці, де було багато війська і де він був у безпеці.
У ті далекі часи наш край дуже часто спустошували татари, і найбільше від цих набігів потерпало місто Степань. Містом на той час володіли князі Острозькі. Люди старались поселятись подалі від великого міста, ховаючись від панського гніту і татар в дрімучих лісах та болотах. Отак і виникло невеличке поселення, яке тягнулось понад р. Чапелькою від ур. Гарлінка до ур. Броду. Хатинки були невеличкі та низенькі, криті очеретом. В одній половині жили люди, в другій – худоба та птиця. Посеред кімнати стояла піч, виліплена з глею, димаря в тодішніх хатинах не було, дим на вулицю виходив через отвір у покрівлі. За підлогу слугував шар глею.
За піччю стояло дощане підвищення, яке називали полом: заслане воно було сіном чи очеретом, а поверх лежали – овечі та телячі шкури. Такий піл служив місцем сну та відпочинку. Біля єдиного віконця стояли стіл та лавки чи ослони, коло печі тіснились дерев’яні цебри та відра, над припічком висіли дерев’яні черпаки та ложки, на припічку стояли різні за розмірами глиняні горщики та макітри. Зимою селяни одягались в одяг із овечих, козячих чи телячих шкур, а на ноги була одна обувка на круглий рік, це постоли із лозової кори. Годувались люди з лісу, де було повно дичини, ягід та грибів, а також з двох річок, які обгинали село з двох сторін та зливались в одне русло неподалік; у них було безліч риби. А щоб здобути кусок хліба, селянам приходилось відвойовувати у дрімучих лісів клаптики землі. Це маленьке поселення, сховане від світу болотами та лісами, жило тихим розміреним життям, як жила сама природа.
Але одного дня кінський тупіт та дикі крики вершників з шаблями та списами сколихнули цей одвічний спокій. Нападники зі звірячим виразом обличчя рубали шаблями, кололи списами і старих і малих, залишаючи тільки молодих, яких забирали в полон. Покидаючи вирізане село, татари побачили хлопчика, який вибіг із хати на вулицю. Вони вернулись, щоб убити дитину, але, позаглядавши по закутках, нічого не знайшли. Тоді вони посипали по хаті піском, бо ж їм стало цікаво, куди могла подітись дитина, а самі зробили вигляд, що покидають село. Хлопчик вибіг знову і знову сховавсь у хатинці, і тоді варвари по свіжих слідах знайшли дитину під припічком, витягли на вулицю, підкинули в гору і розрубали шаблею навпіл.
Після цієї трагедії в живих залишився тільки один хлопець, який пас корови біля річки. Щоб врятуватись від смерті, він пірнув у воду, заховавшись під лататтям, а дихав через трубку із очерету. Тільки так вдалося йому вижити.
Лишившись сам один серед спаленого і винищеного села, він пішов у сусіднє село за порадою та допомогою. Всі його жаліли і співчували. Кожен господар готовий був розділити з ним своє житло і кусок хліба. Але хлопець всім відказував одне і теж: „Бути селу! Нехай що, а Бути селу!” Прийшов він на місце теперішнього села і тут збудував хатинку, знайшов собі дівчину, і так почалось розбудовуватись село спочатку. А звали того відважного хлопця Лукою. Підростали у них діти, на яких казали Лучки. Так і пішов рід Лючків, який ведеться і до наших днів, теперішнє їхнє прізвище Давидюк. Біля Луки згодом поселились родини Гочів та Кокор, ці три роди і є засновниками села. Люди з сусіднього поселення добре запам’ятали слова Луки: „Бути селу”, тож людей з цього села називали бутейцями, звідси і пішла назва села Бутейки.
Давним-давно, коли річки кишіли від риби, а в лісах водилась не переводилась різноманітна дичина, а влітку ще й гриби та ягоди, маленьке поліське село не раз ставало здобиччю для всіляких загарбників.
Жив у тому селі багатий чоловік, була в нього донька-красуня. Покохала донька не рівню собі, а бідного сироту Луку. Красень був Лука, високий, ставний, до роботи беручкий, мисливець найкращий у селі, полюбила його донька багатія, та й він щиро покохав красуню. Вирішили вони удвох піти до батька Таннусі і просити дозволу на одруження. Прийшли, впали на коліна: „Благословіть нас, тату”. Насупився багатій, не таку пару він хотів для єдиної дочки, але що зробиш, пообіцяв колись Таннусі що віддасть її за кого вона схоче. Довго думав батько, щоб таке сказати, щоб і не відмовити, але щоб і шанс якийсь залишився віддати доньку за другого, теж заможного.
- Не відмовляю я вам, але й ти, Лука, повинен не з пустими руками прийти в свати до такої дівчини. Вполюй 10 куниць, та, дивись, щоб жодна шкурка не була пошкоджена стрілою, попасти треба точно в око. А тоді приходь зі шкурками, тай будемо гуляти весілля.
Що ж робити ? Прийшлось погодитись. Лука надіявся, що справиться із завданням, бо мисливець він був неабиякий. На другий день провела Таннуся Луку до лісу, попрощались вони, навіть не підозрюючи, що прощаються навіки. Трохи довго ходив лісами Лука, поки виконав складне завдання майбутнього тестя. Окрилений спішив додому мріяв обійняти красуню Таннусю, назвати її своєю дружиною. Ось-ось село, ось знайомий гайок, а там місток через річку і він вдома. Але що це ? Замість рідного села, ошатних хатинок – велике згарище. Село спалили татари-кочівники, молодь забрали в полон, старих та маленьких дітей повбивали, а село спалили вщент.
Знайшов Лука місце, де була його хата, впав на коліна тай гірко заплакав, бо зрозумів, що вже ніколи не побачить коханої дівчини, не побачить людей, з якими прожив своє недовге життя.
Що ж робити ? Куди податись ? Недовго думав юнак, встав, витер сльози і сказав: „Все одно бути цьому селу, бути !”
Пішов Лука у сусіднє село, влаштувався там працювати наймитом, заповзятий та наполегливий, беручкий до всякої роботи, він припав до душі жителям села, тай дівчата були не байдужі до вродливого і роботящого хлопця. Вподобав і Лука собі дівчину. Хоч не дуже багата була, але добра, працьовита, веселої вдачі. Полюбила вона Луку, вирішили одружитися, але Лука сказав, що ожениться тільки на тій дівчині, яка згодна піти за ним на згарище, що залишилося від сусіднього села, побудуватися там і оселитися назавжди. Дівчина не довго думала і одразу дала згоду. Справа була тільки за її батьками. Молодята боялися іти до батька просити згоди на одруження, але все таки наважилися. На щастя, батьки не відмовили, та й пообіцяли майбутньому зятеві допомогти будуватися. Родина у нареченої була велика, то й хатину звели досить швидко. Поселилися Лука та Настя, стали жити-поживати, добра наживати. Незабаром діти пішли у них, повиростали та й теж почали одружуватися. Кожній дочці та сину Лука допомагав будуватися, помаленьку село розросталося, люди охоче поселялися у цій чудовій місцевості, де гарно росла городина, у лісах була всіляка звірина, гриби, ягоди, на луках цілющі трави, а в річках було повно риби.
Лука постарів, на його дітей і внуків почали казати „лучки”, а він радів і посміхався в сиві вуса: „Бути селу, бути, ось вони мої Бутейки...”
І тепер в селі Бутейки, немов відлуння сивої давнини, проживає сім’я і її нащадки, на яких кажуть „Лючки”, „лючківський”. А, може, то прапраправнуки нашого героя Луки.
Лука пам’ятав як варвари знищили село і щоб такої трагедії не повторилося він вирішив бути не тільки хліборобом, але й стати вправним воїном. Багато часу він віддавав тренуванню стрільбі із лука, тож через декілька років він міг поражати цілі на дуже великій відстані. І ось одного дня знову налетів загін татар на маленьке поселення заховане лісом. Лука будучи воїном знав що потрібно робити в такій ситуації. Він миттю виліз на високого з густим гіллям дуба, на якому завжди були приготовлені лук та стріли. Одну за одною випускав він стріли і кожна поражала ворога прямо в серце. Варвари не зрозумівши звідки летять стріли, вирішили що то небо карає їх і в паніці покинули поселення.
Втікав цар зі своєю охороною від татар, це було так давно, що вже й ніхто не пам’ятає, чи то литовський був цар чи польський, чи російський. Втікаючи від переслідувачів під прикриттям лісу потрапили вони у болото в якому потопились царські коні і до сьогодні це місце називається Конотопами. Але золоту царську карету вдалося витягти із болота і понесли її воїни на руках разом із царем. Згодом потомились і стали на відпочинок на рівнинному місці, ту місцину люди стали називати Малим Пляцом. Але тут втікачі довго не затримались, бо вже чувся кінський тупіт копит переслідувачів. Пробравшись по болотистому лісі ще декілька кілометрів цар вирішив перепочити на гарній та рівній як плац галявині. І до сьогодні це місце люди називають Великим Пляцом. Поки цар відпочивав невеликий загін пішов на розвідку місцевості. На одній із галявин вони побачили безліч кіз, що паслися у густій траві, відтоді ця галявина назвала назву Козлова Нивка. Вбивши декілька кіз із луків слуги приготували гарний обід, після чого всі вирушили в дорогу. Через деякий час цар вирішує йти далі пішки, а карету, як дуже важку і незручну ношу вирішив закопати на примітній галявині. І до цього дня це місце називається Скарбова Нива. Після цього цар і своїм нечисленним загоном почав швидше пробиратись до мурів Степанської фортеці, де було багато війська і де він був у безпеці.